РОЗПУКА́ТИ, а́є і РОЗПУ́КУВАТИ, ує, недок., РОЗПУ́КНУТИ, не, док., розм. Те саме, що розпука́тися 1. Подивлюся на калину, Вона розпукає! (Рудан., Вибр., 1949, 42); В садочках стало краще — Верба розпукає, Вже набрунились черешні (Стар., Поет. тв., 1958, 78).
◊ Се́рце розпука́є — з’являється великий душевний біль, гнітить страждання. Хто ж за мене спогадає? Як подумаю за сеє, З жалю серце розпукає (Рудан., Тв., 1956, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 782.