РОЗРА́ДЖУВАТИ, ую, уєш і рідко РОЗРАДЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗРА́ДИТИ, джу, диш, док., перех.
1. Висловлюючи співчуття, заспокоювати, втішати кого-небудь. Касіян Скиба, як міг, розраджував Куріпок: «Ваш Стефан живий!» (Чорн., Пісні.., 1958, 16); Андрій співчував Вершиніну, але не міг зрозуміти, чому він так трагічно переживає цю втрату, і намагався розрадити його (Гур., Життя.., 1954, 249); // Відвертати чиюсь увагу від тяжких думок, переживань, розважати кого-небудь. Валя спостерігає, як вона [хмара] шириться і росте, зовсім затуляючи невеликий клапоть блакиті, що досі розраджував її (Рибак, Зброя.., 1943, 147); Двірське панство намагалося лестощами розрадити князя (Кач., Вибр., 1953, 6).
2. Умовляти кого-небудь відмовитися від якоїсь дії, якогось наміру, вчинку; відраджувати. В душі мати не схвалювала доччиного вибору, але й не наважувалася її розраджувати (Чорн., Визвол. земля, 1959, 13); Заново вшив [Тимко] погрібничок, хотів ще й колодязь поправити, та Павло розрадив (Тют., Вир, 1964, 263).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 787.