РОЗРІША́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗРІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, док., перех. і без додатка.
1. церк. Відпускати гріхи. Пішов молиться добрий Гус. «Во ім’я господа Христа, За нас розп’ятого на древі, І всіх апостолів святих, Петра і Павла особливе, Ми розрішаємо гріхи Святою буллою сією Рабині божій…» (Шевч., І, 1963, 263); Підходять люди, прихиляються до його, шепочуть свої гріхи йому. Схимник хрестить їх. — Прощаю і розрішаю, — каже (Тесл., З книги життя, 1949, 56).
2. розм., рідко. Вирішувати яке-небудь питання, приймати певне рішення. — Голоси просим одібрать. — А як: відкрито чи шарами? — Старший, підводячись, пита. — Шарами краще, бо між нами… Та й річ ся, бачите, не та, Щоб уставанням розрішати (Мирний, V, 1955, 292).
3. розм., рідко. Давати дозвіл на що-небудь, дозволяти щось. — А! так ти власть підривати! Хто тобі розрішав?! (Головко, II, 1957, 133); Мої драматичні твори цензура розрішила (Мирний, V, 1955, 419); // заст. Дозволяти вживання скоромного під час посту. — Отче Єремію: розрішайте-бо! В грецьких монастирях розрішають собі м’ясо і це не вважається за гріх (Н.-Лев., III, 1956, 377).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 795.