РО́ЗСПІВ, у, ч.
1. Протяжний наспів, мелодія. Він будує музичну фразу, узгоджуючи її з текстом і відбиває в своїй конструкції національно характерну синтаксично-метричну будову текстових речень. У цьому він опирається на національні традиції розспіву (Нар. тв. та етн., 4, 1961, 57); Співав Омелян на свій київський розспів, відомий уже в усьому православному світі (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 320).
2. спец. Співи православної церкви, об’єднані певним принципом будови мелодії.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 813.