РОЗСУ́ДЛИВИЙ, а, е.
1. Здатний мислити, міркувати, діяти правильно й розумно. Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий наставляв, господь його знає! (Вовчок, І, 1955, 275); Діди правили щось про гріхи та останній час, молодші нахвалялися не пустити ворогів на виноградники, перестріляти з рушниць, розсудливі гамували запал (Коцюб., І, 1955, 201); Він був спокійний, розсудливий і по змозі приховував свої почуття (Смолич, II, 1958, 10); * Образно. Прийшла розсудлива зима І світ пістрявий побілила (Рильський, II, 1946, 24).
2. Який виражає розсудливість. З-під тонких брів дивляться на нього гарячі карі очі — то гордовиті, то лагідні, то по-дорослому розсудливі (Кол., Терен.., 1959, 296); — Спокійніше, Женю, спокійніше… Цей неквапливий, розсудливий голос належав, хоч як це дивно, так само Вадикові (Шовк., Людина.., 1962, 167).
3. Обгрунтований, розумний. Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливі доводи не раз спиняли гіркі батькові скорботи (Мирний, III, 1954, 67); Хлопчик знав, що батькове слово завжди тверде й розсудливе (Донч., V, 1957, 33); Минуле вимагає від історика розсудливої оцінки, сучасне — глибокого проникнення в суть явищ, а майбутнє — наукового передбачення, мрії (Укр. іст. ж., 2, 1960, 30).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 820.