РОЗТРА́ЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до розтра́тити. Для одинокої бездітної тьоті Варі золотаве сестрине дівчатко стало гарячою відрадою серця, і тьотя приховано й незграбно осипала Лялю своєю спраглою, ніде не розтраченою любов’ю (Гончар, IV, 1960, 48); // у знач. прикм. [Ксеня:] Господи! Підожди ще хоч деньок, щоб я з ним розмовилася! Щоб я всі свої муки, все своє розтрачене життя могла зібрати в одно страшне слово, в один позирк і бухнути ним йому, мов сокирою, в саме серце! (Фр., IX, 1952, 355).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 831.