РОЗУ́МНИК, а, ч., розм.
1. Розумна, розсудлива, знаюча людина. Ти був іще малий котигорошок,.. І от тебе розумники спитали..: Чим хочеш бути, хлопчику, в житті? (Рильський, II, 1960, 283); // Тямущий, слухняний хлопчик. — Ти ж гляди мені, Колюшко, будь розумником, не бешкетуй, учись… (Збан., Курил. о-ви, 1963, 83); Галина Іванівна Божко.. стала працювати в середній групі.— Це вже у мене розумники. Дарма, що як слід говорити не навчились, а все розуміють (Веч. Київ, 15.III 1969, 4); // Догадлива людина. Він, розумник, ніби розгадав її думки — взяв та і приїхав у село (Ряб., Жайворонки, 1957, 117).
2. ірон. Той, хто вважає себе розумнішим за інших, намагається вдавати з себе розумного. — Працювати треба, а не ляпати язиком. Я таких розумників уже бачив! (Зар., На.. світі, 1967, 138); Каверзних питань їй більше не ставили. Бо вчителька швидко зорієнтувалась, вміла дати одкоша розумникам (Збан., Курил. о-ви, 1963, 126); [Прокопенко:] Ваш полевод думає, що він один розумник на весь район (Мороз, П’єси, 1959, 187); *У порівн. Йди з мого достатку, з моєї кам’яниці в народ і курні халупи, як ті розумники, що скаламутили тобі мізки і які тебе в Сибір на поселення запроторять (Стельмах, І, 1962, 108).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 845.