РОЗЦВІРІ́НЬКАТИСЯ, аюся, аєшся і РОЗЦВІРІНЧА́ТИСЯ, чу́ся, чи́шся, док., розм. Почати дуже цвірінькати, цвірінчати (про птахів); розщебетатися. — Бач — розцвірінькалась [пташка] як! (Л. Укр., І, 1951, 60); Мої старі друзяки — горобці так розцвірінчалися на одній вербі, що я, звичайно, не втримався і, заклавши пальці в рот, голосно свиснув (Сміл., Сашко, 1954, 24); // перен., розм. Почати швидко і дзвінко говорити (звичайно про дітей). Чумак з подивом слухав Горобця.. Чому це враз мовчазний Горобець отак розцвірінькався? (Збан., Переджнив’я, 1960, 422); — А ми вже закінчили школу… А ви ще учитесь! Так вам і треба! — Хто це так розцвірінчався? — обернувся до дівчаток Санько (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 856.