РОЗЧАРО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розчарува́ти. — Зрозумів я, що праця одна дає розчарованій життям людині вдоволення (Коб., III, 1956, 179); Василько був розчарований, що в хатині нема вуйка Андрія (Турч., Зорі.., 1950, 187).
2. у знач. прикм. Який перебуває в стані розчарування. Сумні і розчаровані, виливали старі фанатики один одному свої жалі (Коцюб., І, 1955, 295); Приголомшена чи розчарована старшина вишукувала слів, якими б найпристойніше можна було висловити своє ставлення до гетьманового плану (Ле, Наливайко, 1957, 87); // Який виражає розчарування. Радник дуже сердечно попрощався зі мною, та вигляд його був явно розчарований (Кулик, Записки консула, 1958, 56).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 858.