РОКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, рідко РОКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. Утворювати розкотисті монотонні звуки, рокіт. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 532); Встає народ, гудуть мости, Рокочуть ріки ясноводі!.. (Рильський, II, 1960, 194); Борис.. глядів на бистро пливучу чисту воду, що стиха рокотіла, б’ючись об каміння (Фр., III, 1950, 450); В повітрі, рокочучи, йшли літаки, Піднісши на крилах червоні зірки (Бажан, І, 1946, 121); Десь зовсім близько, зразу за стінами театру, рокотів ще кулемет (Смолич, Театр.., 1940, 42); Струни рокотали, неначе плакали (Н.-Лев., VII, 1966, 140); *Образно. Навіть зараз, коли на серці в нього зовсім неспокійно, душа його рокоче всіма своїми могутніми струнами (Полт., Дит. Гоголя, 1954, 4).
◊ Рокота́ти сла́ву кому — прославляти, оспівувати кого-небудь. Славу народові, славу нашому непереможному походові до комунізму рокочуть його [Дніпра] світлі, його вільні, його щасливі хвилі (Рильський, III, 1956, 28).
2. Лунати, звучати (про рокітливі звуки). Грім так і рокотить, а блискавка аж очі палить! (Кв.-Осн., II, 1956, 415); За вікном гриміли, завивали і рокотали зенітні постріли (Ю. Янов., II, 1954, 70); Суворо, майже на монотоні, рокотав баритон актора [П. К. Саксаганського] (Минуле укр. театру, 1953, 152); Ввічливий і приємний чоловічий голос рокотів привітно і навіть трохи поштиво (Собко, Граніт, 1937, 101); // безос. Розпочалася артилерійська канонада.. «Го-ооо-о-о, гоо-о-о-о»,— рокотало понад лісами і перекочувалося з краю в край (Тют., Вир, 1964, 498).
3. Говорити, співати, сміятися низьким, розкотистим голосом. — Замовч. Ані писни,— глухо рокотів на нього Бовдюг (Тют., Вир, 1964, 406).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 875.