РУМ’Я́НОК1, нку, ч.
1. розм. Те саме, що рома́шка 1. Правлячи війям, Дмитро здає назад воли, і віз викочується на невелике, заросле моріжком і рум’янком подвір’я (Стельмах, II, 1962, 406); Пахло першими росами й рум’янком (Вільде, На порозі, 1955, 40).
2. діал. Ромен (у 2 знач.).
РУМ’Я́НОК2, нку, ч., розм., рідко. Те саме, що рум’я́нець 1. Ксеня набирала воду навмисне повільно, щоб трохи зійшов з обличчя рум’янок (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 64).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 909.