РУ́НИ1, рун, мн. (одн. ру́на, и, ж.). Літери давньогерманських алфавітів, що збереглися (перев. у скандінавів) у написах на каменях, зброї, прикрасах і т. ін. Якісь чужі, незнані племена людей чи звірів виринали дикі із сутіні віків, страшні, великі.. Од їх лишились тільки дивні руни (Л. Укр., І, 1951, 288).
РУ́НИ2, рун, мн. (одн. ру́на, и, ж.). Народні карельські та фінські епічні пісні. Він сідав на камені найближче, У руках — папір і олівець. Так сидить і на папері ниже Руни ті рядочок по рядку… (Дор., Літа.., 1957, 126).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 909.