РЯСТ, у, ч.
1. (Corydalis Medic). Багаторічна трав’яниста лікарська рослина, що цвіте рано навесні білими, жовтими, червонуватими або фіолетовими квіточками, зібраними в китиці. Ряст — одна з найперших весняних рослин, яка дуже поширена по листяних та мішаних лісах і заростях чагарників (Практ. з систем. та морф. рослин, 1955, 151); Поля зеленіють У раннім теплі, І проліском, рястом Квітують ліси (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 48).
Бі́лий ряст, діал., поет. — підсніжник.
2. Зелень, трава; земля, вкрита зеленню, травою. Зелений ряст вкривав усе надбережжя, ліз на кручі, на прибережні скелі (Донч., Вибр., 1948, 124); Та озвався клич гудка над рястом І далекий, і такий близький. І схотілось до трави припасти, Цілувати, гладить колоски (Мас., Сорок.., 1957, 20).
◊ Недо́вго ряст топта́ти — хто-небудь швидко помре. [Економ:] Вже й недовго, мабуть, і ряст буду топтати (Вас., III, 1960, 450); Пусти́ти ряст топта́ти кого — подарувати життя кому-небудь, помилувати когось. І меч піднятий опустив [Еней]; .. І Турна ряст топтать пустив (Котл., І, 1952, 294); Топта́ти ряст — жити, ходити по землі. Весна за весною Летіли стрілою, Дівчинонька ряст топтала, Загулялась, не вгадала, Як стала марніть (Гл., Вибр., 1959, 199); — Ти будеш жить, ще будеш ти любити, топтати ряст і слухать солов’я (Гонч., Вибр., 1959, 382).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 926.