САМОДУ́РСТВО, а, с. Спосіб дій, поводження самодура; вчинок самодура. У повісті [І. Пільгука «Повій, вітре!»] показане навчання Руданського в Шаргородській бурсі, жорстокість і самодурство духовних наставників, які прагнули вбити в учнів найменші людські поривання (Вітч., 2, 1970, 200); Григорій учився вже в шостому класі. Якось-то вчився, перемагаючи самодурство батька (Ле, В снопі.., 1960, 145); Твердий норов без ясної цілі, без знань — то завдаток самодурства (Літ. Укр., 19.VIІІ 1969, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 34.