САМО́ТНЬО. Присл. до само́тній. Росла собі [липа] самотньо в степу (Тют., Вир, 1964, 93); Без товариства, без ласки, привіту виростала дурненька Солошка, самотньо (Мирний, І, 1954, 55); Живу самотньо в невеликій хаті (Рильський, Бабине літо, 1967, 70); // у знач. присудк. сл. Скрізь було глухо, каламутно, самотньо якось, і тільки граки чорним ланцюгом крил в’язали з світом село (Коцюб., II, 1955, 73); Самотньо у лісі! ні скрипу гарби, Ні співу дівчат… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 48.