СВАВІ́ЛЬНИК, а, ч. Свавільна людина; самоволець. Гультяї, свавільники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого, котрий більше викочував їм п’яного трунку (Мирний, І, 1949, 186); Хотів [гетьман].. зловити невгамовних свавільників, та не міг (Ле, Україна, 1940, 43); Знову старий свавільник потяг немовля дихати повітрям або ще кудись, щоб тільки задовольнити свій егоїзм, лишитися з онуком на самоті! (Ю. Янов., II, 1954, 109); * Образно. До такого [потоку] й не підступиш близько.. А схочеш пити — оббризкає все лице, за шию наллється. Просто свавільник! (Хотк., II, 1966, 301).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 64.