СВАРИ́ТИ, сварю́, сва́риш, недок., перех.
1. кого, на кого і без додатка. Різкими, образливими словами висловлювати невдоволення, осуд, докори; лаяти. Попадя зайшла у кухню та й почала сварити наймичку (Март., Тв., 1954, 43); Даремно пані Олімпія гнівалася і сварила на неї (Фр., VII, 1951, 8); Дід іще дужче набурмосився, а стара стала його сварити (Ю. Янов., І, 1954, 110); // Докоряючи за щось погане, хибне, засуджувати; корити. Недарма Ви мене сварите за мій темний та безладний лист, бо, як собі пригадую, він справді вийшов у мене зовсім неподобний (Л. Укр., V, 1956, 61); Орися ловила комах і напихала пташенятам в ненажерливі пельки. Тимко сварив її за це, говорячи, що пташина «чує людський дух» і покине гніздо (Тют., Вир, 1964, 519).
2. кого з ким. Викликати сварку між ким-небудь; сприяти загостренню взаємин. Панівні реакційні кола та їх буржуазні уряди, вірні давньому принципові — розділяй і владарюй,— сіяли національну ворожнечу і розбрат, намагалися сварити народи між собою, ще далі посилюючи соціальний і національний гніт (Рильський, IX, 1962, 113); Костянтин у своїх трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами (Скл., Святослав, 1959, 132).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 65.