СВЯТЕ́ННИК, а, ч.
1. Богомільна людина, яка суворо дотримується церковних обрядів. — Ти хоч би для мене прибрався, та обголився, та причепурився. А то став якимсь спасенником та святенником; ти хочеш присвятитись, а я хочу жити й любити! (Н.-Лев., VI, 1966, 393); Комісарові Олів’єро навіть на думку не спадало, що під чорною сутаною богобоязливого святенника билося полум’яне серце патріота (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 76).
2. Удавано-побожна, лицемірно-праведна людина. На роду мені написано: Не цуратися утіх. Так скажіть мені, святенники: Чи на мене пада гріх?! (Крим., Вибр., 1965, 296).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 101.