СВЯТОБЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який вірить у бога й старанно виконує всі релігійні обряди; побожний; // Який виражає побожність. Легесенький, тремтячий світ її [лампади] стиха осяює святобливий лик божої матері (Стар., Облога.., 1961, 15); Тепер на все подвір’я зосталась одна Христя. Від запаленої повітки її святоблива постать вимальовувалась, як на іконі (Панч, Гомон. Україна, 1954, 132).
2. Сповнений найщирішої поваги, шани. Про святобливе відношення Шевченка до передових російських діячів, до декабристів, до Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Щедріна і говорити нічого: воно загальновідоме (Рильський, Поезія Т. Шевченка, 1961, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 105.