СВЯ́ТОЩІ, ів, мн. (рідко одн. свя́тощ, і, ж.). Те саме, що святи́ня 1, 2. Серед розкішної, чистої природи монастир — з його «братією», святощами та забобонами — здається якоюсь гидкою плямою, смердючою купою гною (Коцюб., III, 1956, 141); — Звичай у народу — святощі: я не сміла зрікатися (Барв., Опов.., 1902, 124); Ти кажеш: заспівай!.. Не можу я співати, Мовчу, бо я не звик, Щоб святощі душі мав тяжко ображати Несамовитий крик (Гр., І, 1963, 85).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 106.