СВЯ́ТІСТЬ, тості, ж.
1. Властивість за знач. святи́й 1, 2, 4, 5. [Неофіт-раб:] Врятувати вона однаково себе не може, та що́ їй з того, коли буде знати про гріх і святість? Краще хай не знає! (Л. Укр., II, 1951, 227); Згадка про шлюб, про святість зламаної присяги і про кару божу не може привернути до неї серця чоловіка (Фр., XVI, 1955, 73); Стародуб давно розпочав свою сонату. Задумав її, як твір про чистість і святість людських почуттів (Дмит., Розлука, 1957, 104); // Риси, властиві святому (у 2 знач.). Напускає [отець Миколай] на своє досить земне обличчя святість і так підіймає руки, наче збирається покидати грішну землю і вознестися [піднятися] до неба (Стельмах, І, 1962, 410).
2. рідко. Те саме, що святи́ня 2. Потім був обхід доокола церкви. Сяло полуплене золото церковних святостей на сонці (Хотк., II, 1966, 68).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 104.