СВІТИ́ЛКА, и, ж. Дівчина, що виконує обряд тримання меча й свічки на весіллі. — Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками, Старости, бояре? (Шевч., І, 1963, 25); Став боярин, старша дружка і світилка стала, Шаблю й тройцю восковую у руках держала (Укр. поети-романтики.., 1968, 560); Князь із молодою княгинею сидять високо на тому возі, а навкруги свахи, дружки, світилка з мечем і музики (П. Куліш, Вибр., 1969, 267); Дружки й світилки, як побачили Оксаниного судженого, оплакували товаришку та більше сумних пісень співали, ніж весільних (Іщук, Вербівчани, 1961, 35); * У порівн. Зі щебетом налетіли з-за бараку дівчата у вінках, обступили Ганну, розглядаючи її, мов весільні світилки молоду (Гончар, Таврія.., 1957, 246).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 88.