СИ́НІВ, нова, нове. Прикм. до син; належний синові (у 1 знач.). Покинула [вдова] знову хату, Синову господу (Шевч., І, 1963, 229); Стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову (Мирний, І, 1949, 215); Синові діти здавались дрібними (Коцюб., II, 1955, 271); — Цить, сестро, бо й я голодна,— обізвалась Балабушиха,— буду довго пам’ятати синове весілля (Н.-Лев., III, 1956, 61); Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати (Сим., Земне тяжіння, 1964, 8); Заклопотана, вона забула за поведінку синову, рукою махнула на думи свої невеселі (Кос., Новели, 1962, 158); Коріння синового характеру лежить у минулому батьків. У їх любові. У вірності (Мур., Свіже повітря.., 1962, 50); Душею вловив синів неспокій, десь серцем збагнув і причину його (Мушк., Серце.., 1962, 38); Клим у задумі слухав синову річ (Горд., II, 1959, 206).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 182.