СКИ́ГЛИТИ, лю, лиш, недок.
1. Підвивати, жалібно чи радісно повискувати (про собак та інших тварин); скавучати. Барбос і брехав, і заливався, аж вив, аж скиглив, неначе вів кого за поли од воріт до причілка (Н.-Лев., І, 1956, 87); [Кассандра:] Гієни бродять по руїнах Трої і лижуть кров іще живу… гарячу… обнюхують ще незастиглі трупи і радо скиглять… (Л. Укр., II, 1951, 307); Улицею біжить чиєсь собача. Воно метушиться на всі боки, нюхає слід і тихо скиглить (Вас., І, 1959, 341); // Видавати звуки, що нагадують плач (про птахів). Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче (Шевч., І, 1963, 62); Все живе затихло, примовкло, тільки сови та пугачі літали над головами Кобзи і Марка, скиглили, пугикали та й ще більш додавали суму (Стор., І, 1957, 341); Над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летіли сполошені чайки й скиглили: «Ки-и-ги… Ки-иги!..» (Скл., Святослав, 1959, 335); // розм. Жалібно плакати (про людину). Хлипа з голоду дівчатко З-під рядна в кутку; Під грудима [грудьми] немовлятко Стигле в сповитку (Стар., Поет. тв., 1958, 165); Плакала, тужила мати.— Ну, годі скиглити, стара,— сказав Бульба.— Козак не на те, щоб возитися з бабами (Довж., І, 1958, 219); Тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили (Вишня, II, 1956, 284); // що і без додатка, розм. Тужливо, сумно співати, грати. Тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пісню… (Мирний, І, 1954, 344); Вечорами у Липки Йдуть буржуйські синки. В кабаре скиглять скрипки, Ллються вина п’янкі (Бичко, Сійся.., 1959, 355); Хрипить орган… Скиглить скрипка… (Вишня, І, 1956, 51); // Вити (про вітер). Піднялась страшенна хуртовина.., а мене так і валить, так снігом і заміта; кричу, так що з мого крику, коли вітер на десять голосів і реве,.. і скиглить, і гоготить!.. (Стор., І, 1957, 102); Не спиться мені глупої ночі. Сиджу та слухаю, як скиглять вітри на чужині (М. Ол., Чуєш.., 1959, 33).
2. розм. Утворювати різкі, пронизливі звуки (про механізми, машини та ін.). Стукають молотки, скиглять терпуги, спалахують сліпучі вогні електрозварювання… (Вишня, І, 1956, 328); Сичать паровози. Скиглять вагонетки (Кач., II, 1958, 92).
3. перен., розм. Набридливо скаржитися, жалітися на що-небудь; плакатися. Якщо ти поводишся зле із сім’єю, Не скигли, що смерті бажають твоєї (Крим., Вибр., 1965, 245); [Килина (Заводить):] Втопила ж я головоньку навіки за сим п’яницею! [Лукаш:] Мовчи! Не скигли!! (Л. Укр., III, 1952, 258); — І це може бути,— погоджується Мірошниченко і дивується, чому Григорій Михайлович не скиглить і не нарікає на свою долю. А нарікати є на що (Стельмах, II, 1962, 99); // Набридливо просити що-небудь; канючити. Санько сидів на лаві й скиглив: — Ну, мамо, ну дайте чого добренького попоїсти! (Гр., І, 1963, 360); — Сьогодні ще зранку ходить [дитина] за мною слідком,— розказує далі пані, — скиглить: дайте, мамо, копійку, в театр на кумедію піду (Вас., І, 1959, 211).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 261.