СКРО́ПЛЮВАТИ, юю, юєш і СКРОПЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., СКРОПИ́ТИ, скроплю́, скро́пиш; мн. скро́плять; док., перех.
1. без додатка і чим. Обдавати, вкривати краплями, бризками; оббризкувати. По вулицях повзли бочки з водою, скроплюючи куряву (Фр., II, 1950, 306); Бачиш, як виповзли тучі, Громом потріскують рано, Скроплюють землі родючі (Шпорта, Вибр., 1958, 50); Там підсмалить [Михей кабанчика], там водою скропить, а потім ножем пошкребе (Зар., На.. світі, 1967, 196); *У порівн. На хвилину занімів [Бровко], а далі кивнув головою, ніби його скропили водою (Добр., Тече річка.., 1961, 123); // Виступати краплями на обличчі, тілі (про піт). Сахно і Петрова стояли трохи осторонь… Вони хвилювалися, може, більше від усіх. Їхні чола теж скропили крупні краплі холодного поту (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 204); // чим, заст. Збризкувати кого-небудь водою, щоб вилікувати, розвіяти чари і т. ін. [Галя:] Так от воно що: тебе причарували чорні очі!.. Я зараз приведу Зіньку-шептуху, то вона скропить тебе водицею й розіб’є ті чари (Стор., І, 1957, 289); — Скроплю свяченою водою, — Гориш ти… — Нянечко моя, Не хвора, ні,— кохаю я! (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 76).
Скро́плювати (скропля́ти, скропи́ти) [вла́сною (своє́ю)] кро́в’ю зе́млю (шлях і т. ін.) — те саме, ще Зро́шувати (зроси́ти) [вла́сною (своє́ю)] кро́в’ю зе́млю (тра́ви, шляхи́ і т. ін.) (див. зро́шувати). Ми йшли по кинутих полях і вперто з боєм відступали, скропили кров’ю димний шлях, але чужинця не благали (Уп., Вірші.., 1957, 160).
2. тільки док., перен., розм. Сильно вдарити. Андрій грізним поглядом кинув на Олексу і скропив нагайкою бистрого коня (Фр., VIII, 1952, 248).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 325.