СКУ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., СКУРИ́ТИ, скурю́, ску́риш, док., перех.
1. Випалювати, докурювати до кінця (цигарку, люльку). На другий день зранку і став він на роботу. Тяжко.. І цигарки скурити немає коли (Головко, І, 1957, 178); // Витрачати, використовувати на куриво. — Ти багато тютюну скурив, твоє м’ясо прокоптіло (Казки Буковини.., 1968, 186); — Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не зміг (Гончар, III, 1959, 34); Лист пожмакано, але нічого — на куриво годиться. Правда, не читаний же лист… Прочитати б, а тоді вже скурити… (Смолич, Мир.., 1958, 159).
2. рідко. Витрачати на виготовлення горілки, самогону і т. ін. — Для своїх підлабузників не скупиться [Кіндрат] на народне добро. Не одну сотню пудів з економії на самогон скурила (Головко, II, 1957, 495).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 338.