СКУ́ЧНО.
1. Присл. до скучни́й. Масницю провели ми доволі скучно (Коцюб., III, 1956, 428); Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно (Вас., II, 1959, 57).
2. у знач. присудк. сл., кому і без додатка. Про почуття нудьги, туги, яке охоплює кого-небудь. — Ти чудний чоловік,— все тебе нудьга бере, а мені ніколи не буває скучно (Н.-Лев., IV, 1956, 45); Сергієві скучно було їхати самому (Тют., Вир, 1964, 142); Дуже скучно за домом (Коцюб., III, 1956, 266).
3. у знач. присудк. сл. Про відчуття нудьги, яка панує де-небудь. У нас.. на святки було скучно, бо була дуже погана погода (Л. Укр., V, 1956, 6); Ми цілим гуртом пішла на вечір до відомого астронома Мейєра,.. скучно було так, що гинули мухи (Коцюб., III, 1956, 334).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 339.