СЛОНЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок.
1. рідко. Ходити сюди-туди, в різних напрямках, без певної мети; тинятися. То не чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті: їй не було покою на сьому світі, і не приймала її сира земля! (Мирний, І, 1954, 339); Пильно дивилася [Санька] за тим, щоб він ходив у школу, а не слонявся де-небудь понад Ташанню або по ярах без діла (Тют., Вир, 1964, 155); * Образно. Ой ходить сон.., Слоняється, тиняється, Дитиноньки питається (Укр. нар. пісні, 2, 1965, 13).
2. діал. Іти нетвердою ходою, хитаючись. Люди беруть його під руки і ведуть поз гурт. Василь слоняється (Мирний, V, 1955, 96); Раптом схопив [хтось] дрюка з лати й почав гепати по машинах, влучаючи, щоб якнайдошкульніше. Аж хрипів… Коли ж не міг уже підняти рук, кинув і, слоняючись, подався до загонів (Головко, І, 1957, 68); // Хитатися з одного боку в другий. Ой, кінь на гору спотикається, А козак на конику все слоняється (Чуб., V, 1874, 873).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 375.