СЛУХНЯ́НИЙ, а, е. Який слухається кого-небудь, який завжди підкоряється, не суперечить нікому; покірний, послушний. У багатого пана було двоє синів. Старшенький удався собі тихий, слухняний, все за книжкою сидів, а меншеньке таке вродилось швидке (Стор., І, 1957, 30); Хоч він був слухняний і робив все, що хто не казав би, все-таки не обійшлося без нагани й кари (Кобр., Вибр., 1954, 201); Менший син княгині був слухняний, запобігливий, тихий, і коли б не хлоп’ячий одяг, його можна було б прийняти за дівчину (Скл., Святослав, 1959, 32); Бійці — переважно вінницькі, подільські, наддністрянські колгоспники — слухняні й працьовиті (Гончар, III, 1959, 25); * Образно. І ти, моя єдиная, Встаєш із-за моря, З-за туману, слухняная Рожевая зоре! (Шевч., II, 1963, 110); — Сила і розум людини роблять долю слухняною… (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 568); // Який виражає покірність; сповнений послуху (про очі, погляд, обличчя і т. ін.); // перен. Який швидко приводиться в дію, зручний у керуванні, легко піддається обробці і т. ін.; піддатливий. Він стоїть, як постамент, і наче спирається важкою рукою на слухняне стальне гальмо (Донч., II, 1956, 148); На тачанці стояв кулемет, удосконалений і пристріляний, слухняний і повороткий, вивірений, надійний «максим» (Ю. Янов., II, 1958, 222); Іванко перехоплює кліщі в свої руки і вже сам перевертає залізяку, яка стає слухняною (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 200); У дужих дні — немов слухняна глина, Покірна волі й пальцям різьбаря (Плужник, Вибр., 1966, 79).
Слухня́не знаря́ддя кого, чого — той (те), що виконує чужу волю. Народні маси на своєму власному досвіді переконуються, що буржуазна держава — слухняне знаряддя монополій (Програма КПРС, 1961, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 384.