СМУТКУВА́ТИ і СМУТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм. Те саме, що смути́тися. Після Василевого весілля смуткувала Марина осінь, смуткувала й зиму, а на різд-во вже й розвеселилась! (Н.-Лев., І, 1956, 87); Однії [однієї] неділі смуткувала я дуже сама (Вовчок, І, 1955, 194); Він не сварився ніколи з тими, хто вважав свою думку правдивою, а бачивши в других людях злобу за неоднакові з ними думки, дуже смуткував (Сам., II, 1958, 226); Стогне [мати], тужить,.. За діло нехотя береться Або, смутуючи, квилить: «Гарасю, соловейку мій! Як жив, озвись домене, сину!..» (Укр. поети-романтики.., 1968, 578); О, знаю я, Чого моя Душа смуткує і болить (Сам., І, 1958, 98).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 419.