СМІ́ШНО.
1. Присл. до смішни́й. Роман захихикав так противно та смішно, що аж малі діти зареготались (Н.-Лев., VI, 1966, 406); Кравець довго вагався, доки, смішно надимаючись, зважився-таки запропонувати Ясногорській свої послуги (Гончар, III, 1959, 199); Малого зросту, з баб’ячим обличчям, з довгим попівським волоссям, Махно виглядав смішно (Ю. Янов., II, 1958, 226); // у знач. присудк. сл. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно… (Мирний, III, 1954, 88); Інший на собі волосся б рвав, що потрапив до станового, а йому, їй-право, смішно (Стельмах, І, 1962, 581); — Ну-с! — сказав він.. — Візьми цю ноту.. — Йому [Юрі] зробилося смішно і він пхикнув (Смолич, II, 1958, 17).
2. у знач. присудк. сл. Те саме, що безглу́здо. Про якусь роботу або виїзд у теплі краї і думати смішно, бо я й по хаті не годен перейтися (Коцюб., III, 1956, 458); — Сьогодні вранці розкрив свій чемоданчик… Костюм білий, літній… Смішно! І нащо я його вожу? (Довж., І, 1958, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 413.