СНОВИГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., розм.
1. Ходити без певної мети, без визначеного напрямку. Пожежу вгасили, люди розійшлись. Тільки три постаті хазяїв сновигали по пожарищі, мов тіні (Коцюб., І, 1955, 123); Скаже Докія вкинути паші коневі — вкине [Дмитро], а не скаже — цілий день сновигатиме по хаті, заглядаючи то в одно, то в друге вікно (Стельмах, II, 1962, 396); // Поспішно рухатися, снувати в різних напрямках, назад і вперед. Бджоли сновигали роєм над пасікою, неначе краплі бризкали вздовж і впоперек (Н.-Лев., III, 1956, 21); Біля школи людей уже зібралося чимало. Тупотіли на ганку чобітьми, курили, гомоніли, сновигали в коридор, з коридору (Головко, II, 1957, 53); Від станції великим шляхом понад лісом праворуч сновигають автомашини (Ле, Клен. лист, 1960, 37); Вгору та вниз, як човники на верстаку, сновигають поїзди з вантажами… (Мас., Роман.., 1970, 342).
2. перен. Переходити з одного предмета на інший, не зосереджуючись ні на чому (про очі, погляд, думки і т. ін.). Заглядав [Василь] у очі. А вони сновигали неспокійно (Рибак, Помилка.., 1940, 178); Химерні мрії, чудні думки сновигають у голові (Коз., Вибр., 1947, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 428.