СО́ВІСНО, присл.
1. Присл. до со́вісний. Дід совісно рвав [записки] на дрібненькі клаптики. — Нехай не посилають чорт-і-знає яких записок. Бо зведуть дівчину (Кач., II, 1958, 40); Пильний і совісний урядник віддавна, він ніколи не працював так пильно й совісно, як тепер (Фр., VI, 1951, 329); Став працювати совісно, куркулі мою садибу підпалили (Ю. Янов., V, 1959, 159).
2. у знач. присудк. сл. Соромно, ніяково комусь. Совісно мені перед вами, що коректа оповідання мого «Сон» так затрималася (Коцюб., III, 1956, 398); Ядзі совісно було відмовляти [селянам], взяла в аптеці по рецепту батька кілька доз хініну й роздавала потребуючим (Кобр., Вибр., 1954, 105); — Василю Івановичу! Як вам не совісно! Не знала, що ви такий зловредний (Головко, II, 1957, 470).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 435.