СП’ЯНЧИ́ТИСЯ, чу́ся, чи́шся, док., діал.
1. Сп’яніти. І жінку лає [коваль], і дочку; а як сп’ янчиться, то всі вікном утікають: зараз битись! (Вовчок, І, 1955, 34).
2. Спитися. — Що ж то йому за лихо сталося? — Сп’янчивсь і вмер (Вовчок, І, 1955, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 618.