СП’ЯНЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко СП’Я́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., СП’ЯНИ́ТИ, ню́, ни́ш, док., перех. Робити кого-небудь п’яним, доводити до стану сп’яніння; п’янити, оп’яняти. Лий ще чарку та не бійся, Брага не сп’янить мене (Пісні та романси.., II, 1956, 73); // Викликати стан, схожий на сп’яніння. Пахощі трав.. легко сп’яняють мене (Уп., Вірші.., 1957, 12); Вийшла [Надійка] на мороз, що відразу опік обличчя. Сп’янило на секунду свіже повітря (Коп., Дуже добре, 1937. 262); // перен. Збуджувати, викликати якісь почуття. Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тіла дівочого сп’янив його (Коцюб., І, 1955, 236); Пісня про сироту, що поневіряється в людях, зразу сп’янила Тараса (Вас., II, 1959, 369).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 618.