СПОДОБЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., СПОДОБИ́ТИСЯ, доблю́ся, до́бишся; мн. сподо́бляться; док., заст.
1. чого. Бути удостоєним чого-небудь. — От кумедія! Сподобився я таки честі од князя на старості літ (Н.-Лев., VII, 1966, 170); Отець Онуфрій.. доповів учасникам вечері про те, що всі вони сподобились великої божої ласки і честі, бо сидять за одним столом з посланцем його святості (М. Ю. Тарн., День.., 1903, 276); Ігумен закликав Сивоока до своєї келії, посадив на грубий дерев’яний стілець, не став дивуватися, що русич досі не сподобився хрещення (Загреб., Диво, 1968, 256).
2. з інфін., із спол. щоб. Мати честь, бути гідним, достойним. — Сподобилась і я йому поклонитись, та далеченько стояла, так збоку, може, він мене й не бачив (Кв.-Осн., II, 1956, 283); [Матушка гуменя:] Треба великий скус пройти, щоб сподобитися чесно і свято носити чернечу одежу (Мирний, V, 1955, 74).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 557.