СПОКУ́ТА, и, ж. Відбування покарання за вчинення злочину, провини і т. ін.; каяття. [Павло:] Нагрішив уволю, пора каятись. Тільки не знаю, чи стачить господь віку на спокуту? (Кроп., II, 1958, 357); Не підеш до церкви — буде тобі таке, що краще світла не бачити: і дров у спокуту привези повну хуру, і паркан полагодь, і іншу роботу зроби (Тулуб, Людолови, І, 1957, 77); — Постривай,— спинив Хмельницький сенатора,— чи ж не той самий король зволив у сеймі вирікти, що ми всі розбишаки та гультяї, і для нас немає іншого способу спокути, як смерть на палях? (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 551); Тепер вона зрозуміла, вона готова щиро перепросити… але чи прийме її спокуту твердий Клименко? (Гур., Новели, 1951, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 564.