СПОПЕЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., СПОПЕЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, док., перех.
1. Перетворювати у попіл, спалювати вщент. Він [Бетховен] же писав музику для людей, а не для орди штурмовиків, яка попалила у себе на батьківщині книжки Гейне, а тепер спопеляє міста, знищує пам’ятки старовини інших народів (Автом., Так народж. зорі, 1960, 25); Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили — сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем… (Коцюб., II, 1955, 64); Тонна бомба рознесла вщент будинок, стояла вогненною косою й спопелила весь густий сад (Кучер, Голод, 1961, 138).
◊ Спопеля́ти (спопели́ти) се́рце (серця́) — завдавати кому-небудь великих душевних страждань, викликавши величезної сили почуття до себе. [Ольга:] Так за кого ж ти? [Тимофій:] За вільний індивід, за його розквіт, за безмежну силу почуттів, за пристрасть згубну, що спопеляє серця (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 24); Господар чемодана.. чоловік з енергійним східним обличчям і вдумливими чорними очима, які, здається, от-от спалахнуть вогнем і спопелять.. жіноче серце (Ле, Міжгір’я, 1953, 8).
2. перен. Знищувати, перемагати у жорстокій боротьбі. Севастополь! Пильно на сторожі, як герой, стояв ти у бою, не схиливши голову свою, орди спопеляючи ворожі (Гонч., Вибр., 1959, 226); Ви чого, колонізатори, Грабувать ідете, бить? Тут народний гнів, як в кратері, Вас навіки спопелить (Шпорта, Вибр., 1958, 128); // Піддавати нещадній критиці, гостро висміювати кого-, що-небудь. В дні війни на тимчасово окупованій території в устах радянських людей поезія Т. Г. Шевченка звучала як священна правда; вона спопеляла ворога і життєдайним струмом живила серця радянських людей, підтримувала їх, кликала до перемоги (Нар. тв. та етн., 4, 1961, 105).
◊ Спопеля́ти (спопели́ти) очи́ма кого — дуже презирливо, гнівно дивитися на кого-небудь. Підігріваючи себе своїми ж жалісливими й гнівними словами, він спопеляв бідного Костянтина Павловича помутнілими під обурення очима (Коз., Сальвія, 1959, 176).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 572.