СПОХМУРНІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до спохмурні́ти. Спохмурнілий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв він (Скл., Святослав, 1959, 80); Люда сиділа в хаті.. віч-на-віч з пригніченими, спохмурнілими батьками (Вол., Дні.., 1958, 139); Спохмурнілий Марат Крицевий напружено зігнувся над столом (Жур., Нам тоді.., 1968, 10).
2. у знач. прикм., перен. Похмурий, темний (про предмети і явища природи). Від спохмурнілого лісу лягали незграбні тіні (Збан., Малин. дзвін, 1958, 17); То один, то інший з церковнослужителів неспокійно поглядає на спохмурніле.. небо (Гончар, II, 1959, 358).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 583.