СПРА́ВНИК, а, ч. У дореволюційній Росії — начальник повітової поліції. Джеря, як тільки було почує дзвоник станового або справника, то зараз тікає з села на хутір, у ліс (Н.-Лев., II, 1956, 261); Шумно дрібочучи по булижнику шинами, пробіг екіпаж із стурбованим справником (Панч, І, 1956, 62); — Сьогодні ж пошліть до станового чи справника за стражниками (Стельмах, І, 1962, 567).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 594.