СПУ́РХУВАТИ і СПО́РХУВАТИ, ую, уєш, недок., СПУ́РХНУТИ і СПО́РХНУТИ, ну, неш, док.
1. Легко і швидко злітати з якого-небудь місця (про птаха, метелика і т. ін.). Сполохані жайворонки спурхували перед самою машиною і свічками ішли кудись угору (Гончар, Таврія, 1952, 308); Лунко лопочуть [голуби] крильми, здіймаються вгору, падають на голубник, а через хвилину знову, один за одним, спурхують на землю (Збан., Мор. чайка, 1959, 242); З гілки птах спурхнув (Тич., І, 1957, 217); Спить орел, — і враз, розкривши очі, Угледе [побачить] світ, красу і простір голубий, І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче (Олесь, Вибр., 1958, 126); * Образно. Осінні жовті листочки спурхують з гілля (Ю. Бедзик, Альма матер, 1964, 17); Сон миттю спурхнув с Сашкових очей (Донч., Вибр., 1948, 68).
2. перен., розм. Швидко підхоплюватися з якого-небудь місця (про людину). Спурхнула [панночка] метеликом із свого місця (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 26).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 611.