СТАРКУВА́ТИЙ, а, е. Який має вже ознаки старої людини, не зовсім старий (у 1, 3 знач.); підстаркуватий. Софія з погордою глянула на трьох старкуватих та гладких німців, що сиділи близько неї (Л. Укр., III, 1952, 531); Була се старкувата вже дівка, що виховалася при дворі та, не вийшовши замуж [заміж], так і лишилася тут (Фр., VII, 1951, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 658.