СТАРЦЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, недок.
1. Збирати милостиню; жебракувати, жебрачити. Хто змолоду балує, той під старість старцює (Укр.. присл.., 1955, 205); Мати довго почала поясняти, чому вона мусить посилати хлопця старцювать… (Вас., II, 1959, 257); З чотирьохсот.. дворів триста ледве дихали, взимку ходили старцювати до монашок, щоб як-небудь на огірку та на окрайці хліба дотягти до нового врожаю (Мик., II, 1957, 373).
2. Жити у надзвичайній бідності, злиднях. Пани перетворили Україну на місце гульбища. А бідні люди старцюють — і нема цьому кінця (Тич., II, 1957, 128).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 664.