СТЕБЛИ́НА, СТЕБЕЛИ́НА, и, ж.
1. Окрема трав’яниста рослина. Зробив [Білогруд] крок убік, нагнувся і вирвав з землі поруділу нескошену стеблину пшениці (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 11); Сьогодні він радить винищити багаторічні трави до єдиної стеблини (Жур., Звич. турботи, 1960, 97).
2. Те саме, що стебло́ 1. Польова повитиця полізла догори по стеблині жита і розтулила свої білі делікатні квіточки (Коцюб., І, 1955, 17); Важкий колос гне стеблини до землі (Головко, І, 1957, 425); Комбайн вбирав чисто, хіба вже яка стеблина впала на землю, то тільки тоді її не зачепило хедером (Збан., Старший брат, 1952, 71); * У порівн. [Платон Гаврилович:] Та коли б же ти знала, ще й яку дівчину висватаю. Очі — як терночок, брови — як шнурочок, станок тонісінький, як стеблина (Вас., III, 1960, 136); Біля вузькоколійки, високий і тонкий, як стеблина, Францішко стояв з кошиком у руці й чекав на Глущука (Чорн., Визвол. земля, 1959, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 678.