СТИРЧА́К, а́, ч., розм. Те, що стирчить, виступає вперед, угору. Стримить [одна з скель], ніби голова сахару. На тому стирчаку ще десь узялись ялини; вони вросли в зазубні і стирчать голі, без гілля (Н.-Лев., II, 1956, 415); М’яко стелилася килимом польова м’ята, сухими стирчаками піднімався над нею полин (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 10); * Образно. Коли минуле покрилося вже прозорчастим туманом, коли пожилося вже і пооббило тобі життя всі вугли й стирчаки, — тепер тільки всією душею розумієш, як чисто тоді все було, як гарно, як чесно (Хотк., І, 1966, 145).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 701.