СТИРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Стояти, різко виділяючись на поверхні чого-небудь; виступати, видаватися вперед, угору; розташовуватися сторч. Колос повний гнеться до землі, а пустий догори стирчить (Укр.. присл.., 1963, 132); Повитикались.. скелі з водної глибини і стирчать, неначе вартова сторожа (Стор., І, 1957, 240); Де-не-де поплелося перше огудиння,.. сояшнички [соняшнички] молоденькі стирчать по межі (Хотк., І, 1966, 94); На вулиці було порожньо й тихо, одна тільки постать в теплій хустці йшла з відрами на коромислі до криниці, над якою стирчав журавель (Панч, Вибр., 1947, 393); Спересердя Твердохліб рвучко повернувся і зачепився за цвях, що стирчав у стіні (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 4); // Не прилягати щільно до чого-небудь, а підніматися сторч; настовбурчуватися. Незграбно на всі боки стирчав і оддувався на їй недоладно вдягнутий кольоровий крам (Вас., І, 1959, 300); Здоровенні чорні вуса звисали йому аж на груди, а над чолом стирчала коротка чорна чуприна (Фр., VIII, 1952, 21); Блакитні очі всміхалися, світле волосся стирчало над квадратним лобом (Коп., Десятикласники, 1938, 89); // Висовуватися, виставлятися звідки-небудь якоюсь частиною. Кінець рушниці стирчав у нього при боці (Коцюб., II, 1955, 99); Крізь мисливську сітку де-не-де стирчить сухе пір’я дичини (Рильський, Бабине літо, 1967, 44); Носом сопів на лежанці Демид. З-під рядна струпуваті ноги стирчали (Тич., І, 1957, 246); // Надто видаватися, виступати наперед або назовні (про окремі частини тіла). Од болісті вона зовсім звелась: щоки, рот та очі її запались, а ніс, підборіддя та чоло стирчали жовті (Григ., Вибр., 1959, 311); З вузьким чолом і з костистими вилицями [чоловік]. Ті вилиці стирчали йому попід очима, завбільшки з кулачок малої дитини (Март., Тв., 1954, 285); Обличчя [у дівчини] замурзане, зуби ненатурально стирчать (Ю. Янов., IV, 1959, 183); Аврельця теж.. поправилась. Бодай на спині не стирчали тепер в неї лопатки, ніби цурупалки обламаних крил (Вільде, Сестри.., 1958, 457); // Міститися, бути розташованим, виділяючись серед навколишнього простору або з-поміж чого-небудь. Село було степове; ..коло хат стирчали хліви з високого очерету, вкриті зверху очеретом (Н.-Лев., II, 1956, 218); У відчинених навстіж дверях кімнати видно постаті військових і між ними стирчить стрижена їжачком голова Яцуби (Гончар, Тронка, 1963, 106).
2. Міститися на чому-небудь, десь (про предмети, недоладно розміщені або недоречні у цьому місці). На дворі проти самісінького вікна стирчав.. візок (Н.-Лев., І, 1956, 149); На голові [у Гриця] стирчить якась лиса-прелиса шапка (Збан., Сеспель, 1961, 300).
3. перен., розм. Бути присутнім, перебувати де-небудь (про недоречне, небажане або постійне, надоїдливе перебування кого-небудь десь). Сніги впали великі, і Андрій радо прокидав од порога до воріт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловік вічно стирчати в хаті, де світить порожнім оком голод (Коцюб., II, 1955, 32); Помічала стара якусь особливу увагу до свого двора: все на вулиці стирчить хтось із панських слуг (Хотк., І, 1966, 105); Професор довго стирчав на терасі. Обіпершись руками об поруччя й поблискуючи лисою головою, він пильно дивився на шпичасті горби лівого берега (Коцюба, Нові береги, 1959, 13); Ох, і ловилися ж прокляті коропи В те літо пам’ятне.. Аж збився зовсім був з житейської тропи Дідок один чудний, що з торбою при боці В воді весь день стирчав (Рильський, Поеми, 1957, 259); // зневажл. Постійно працювати, довгий час займатися чим-небудь. [Xрапко:] Знаєте: я давно про вас думав… чого, думаю, такому талановитому чоловікові та при такому ділі стирчати? Що з того учительства? (Мирний, V, 1955, 170); Треба вириватися звідси. Вже третій рік на заводі Мальований, вистачить з нього, набридло в цеху стирчати (Хижняк, Невгамовна, 1961, 243).
◊ Стирча́ти більмо́м (спи́чкою) в (на) о́ці (оча́х) у кого, кому — набридати, дратувати своєю присутністю, наявністю. Уже давно вона [комора] стирчить спичкою в оці (Мирний, III, 1954, 101); Михайло рубав дрова у дровітні, щоб не стирчати більмом у Юлки на очах (Томч., Жменяки, 1964, 307).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 702.