СТОВБУЛА́, присл., розм.
1. Вниз головою; через голову. — То догори ногами ходять [писаки], то стовбула перекидаються (Кв.-Осн., II, 1956, 249); // Зігнувшись. — Може, ви ще й будете жаліти за своєю піччю.. — На греця вона здалася? Набридло стовбула стояти… (Цюпа, Краяни, 1971, 374).
Стовбула́ да́ти (ста́ти, полеті́ти і т. ін.) — упасти вниз головою. Чоловік підвівся і знову стовбула дав (Мирний, І, 1954, 273).
2. Спідлоба; втупившись. — А ти ж сюди тарпанів [тарганів] не накидала? — спитав він, стовбула дивлячись у глек з сирівцем (Мирний, І, 1954, 240).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 719.