СТОРОЖИ́ТИ, жу́, жи́ш, недок.
1. неперех. Бути сторожем, виконувати обов’язки сторожа; сторожувати. Хомці буде робота, зопне [зіпне] курінь і буде сторожити, а то от нігде не найде місця… (Мирний, IV, 1955, 212); — Ти постав мене на конюшні, — радить кінь Добрян, — ..а сам під міст іди сторожити… (Шиян, Іван — мужицький син, 1959, 40).
2. перех. Стежити за безпекою кого-, чого-небудь, охороняти, стерегти когось, щось. — Ге, дітки.. Ідіть собі… Я вже тут… сторожитиму село (Збан., Таємниця.., 1971, 35); * У порівн. Під самими ворітьми знявся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселі (Коцюб., І, 1955, 237); // Уважно стежити за ким-, чим-небудь, підстерігати когось, щось. Микався себелик, плітка викидалась: Всюди лютий ворог здобич сторожив… (Щог., Поезії, 1958, 358); Діти сторожили шлях за селом, найменший галас будив тривогу (Коцюб., II, 1955, 96); Все.. життя недовірливо сторожили [Тимофія] чужі очі (Стельмах, II, 1962, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 734.