СТРАМИ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. страмля́ть; недок., перех. і без додатка, розм.
1. Вводити в сором кого-небудь, накликати сором на когось; осоромлювати. Він так і скипів, матінко. Як схопиться: — Так ти, — каже, — сяка-така, ще загадувать будеш мені, страмить мене будеш?!.. А тебе я навіщо брав? (Тесл., З книги життя, 1949, 23); — Хотіли, мугиряки, косу одрізати, — вже спокійно розповідала Мариня. — Коли б таки остригли, коли б дав бог! — промовила Устина, зціплюючи рученята. — Бо доки вже будеш ходити, доки будеш страмити… (Вас., І, 1959, 199).
2. Те саме, що соро́мити 1. Не раз, ради заздрості, вона крала, чого у неї не було, а на других бачила, її страмили, били — вона все одно робила (Мирний, IV, 1955, 32); Зачувши ті наміри, Марта стала страмить молодицю (Горд., II, 1959, 330); Не любить і він, коли в зошиті пляма. (Страмитимуть знову — учителька, мама!..) (С. Ол., Вибр., 1959, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 749.