СТРЕПЕНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. перех. Поштовхом, посмиком, ривком і т. ін. заколивати що-небудь. Перекинувши через плече улик, побіг [дід] з ним до тернини, підставив під бджоли і стрепенув легенько гілку… (Мирний, І, 1954, 192); // Смикнути, шарпнути кого-небудь за щось. [Любов (стрепенула його за руку):] Тобі страшно? (Л. Укр., II, 1951, 93); Побачивши, що хлопець обижає Тетянку, стрепенув [дід] його за вухо (Григ., Вибр., 1959, 225).
2. неперех., чим. Поривчастим рухом захитати, замахати чим-небудь. Целя отряслась із нього [забуття], стрепенула своєю головкою з коротко обстриженим, м’яким, як шовк, попелястим волоссєм [волоссям] (Фр., II, 1950, 289); // Зробити помах чим-небудь у повітрі; змахнути. Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було… (Вовчок, І, 1955, 249); Сашко обережно підкинув ластівку, вона стрепенула крилами і знялась на акацію (Юхвід, Оля, 1959, 38).
3. перех. Викликати в кого-небудь стан тремтіння, дрожу, ознобу. Мов лихоманка стрепенула Василя; поблід, як полотно (Кв.-Осн., II, 1956, 32); Якась трясця стрепенула його всього, коли він пригадав тепер те (Мирний, IV, 1955, 136); // безос. — А що, Федоре, панів куме! — ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір. — Дожився? ..Бач, як тебе стрепенуло!.. (Мирний, IV, 1955, 233).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 763.